Його позивний - «Примара», він рухається тихо, майже непомітно, його робота - це артерія фронту, він - зв’язківець 4-го прикордонного загону.
Про це повідомляє пресслужба Східного регіонального управління Держприкордонслужби України.
Його війна почалася ще до офіційної мобілізації у період повномасштабного вторгнення.
До 24 лютого - фермер. 14 років життя у Приколотному, селищі на самій межі з ворогом. У перший ранок повномасштабного вторгнення він не розгубився. Не панікував. Він зрозумів.
«Я прокинувся, одягнувся і пішов попереджати людей. Щоб не виходили, не наражались. Я знав, що буде далі», - згадує він.
Окупація не стала для нього паузою.
Разом із односельчанами, серед яких і ветерани Афганістану, вони організували спротив. Поки ворог розставляв техніку у селищі, місцеві мінували дороги, якими рухались колони окупантів.
У 2024-му він зробив наступний крок - став прикордонником.
Обрав фах зв’язківця, бо розумів, що звʼязок - це невидима лінія, без якої фронт просто розсипається.
Його перший бойовий вихід - Куп’янський напрямок. Завдання - прошити рації, налагодити ретранслятор за півтора кілометра від ворога.
«Туди їдеш і розумієш, що це війна. А назад… там більше хвилювання. Бо не знаєш, чи виїдеш.»
3 березня - черговий вихід в масований обстріл.
Танки. Артилерія. Дрони…
Під час переміщення - скид. Вибух за кілька метрів і поранення.
«До бліндажа дістатися було важко. Ми були вдвох, і обидва поранені. Але евакуація пройшла. І навіть думки не було жалітись.»
Прикордонник каже не про героїзм, а про реальність і про вибір.
Тим, хто вагається, радить обирати те, що знайоме - свій фах, своє захоплення. Але додає головне:
«Ворог настільки близько, що вагатися вже нікуди.»
Його історія - про зв’язок між людьми, відповідальністю і війною, яка не залишає місця байдужості.