Захисник Вовчанська, боєць батальйону «Вовкодави» 57 окремої мотопіхотної бригади молодший сержант Володимир Савченко був відзначений найвищою державною нагородою України – орденом «Золота Зірка» із присвоєнням звання Героя України.
Нагороду він отримав особисто від Президента України Володимира Зеленського в День Української Державності.
Володимир на псевдо «Студент» родом з Кривого Рогу. На захист України став 10 років тому. Останньою краплею для нього стала загибель на війні його близького друга. Студент пішов служити в добровольчий батальйон, в якому воював його друг, і на першій же ротації потрапив у той самий населений пункт, в якому і загинув товариш.
«В мене була робота, в мене, в принципі, все в житті виходило. Я дивився новини і думав про те, щоб піти служити. Набридло бути в «диванних військах». Але і родина була проти, і сам сумнівався, і, не буду брехати, було страшно. Служити пішов мій друг, з яким ми були багато років спина до спини. Його призвали по мобілізації, і на війні він загинув. І ось коли його привезли додому на поховання, в мене сумніви пропали. Я зрозумів, що маю йти на війну.
На похоронах я познайомився з його побратимами, домовився з ними про відношення і пішов служити до них. Після навчання я потрапив туди ж, де воював та загинув мій друг – у Жованку, це район Зайцевого, поблизу Горлівки. В моїй службі було багато страшних днів, але саме перший день у Жованці запам»ятався. Я «зелений», необстріляний, чую, як стріляють автомати, артилерія…
Потім була Світлодарська Дуга, жорсткі обстріли, близькі контакти з противником, потім Авдіївський напрямок. Я тоді був у РВП, у нас на позиціях було все – СПГ, АГС, ПКМ, ДШК, РПГ, який і досі є моїм улюбленим гранатометом. З чого я тільки не стріляв... Навіть на зенітній установці ЗУ-23-2 встиг попрацювати. Потім Павлопіль. І тоді після 3,5 років служби я звільнився. І родина казала, що досить уже, і сам втомився», – розповідає Володимир.
В день початку повномасштабного вторгнення росії він одразу пішов у військкомат, хоча до останнього моменту не вірив, що вторгнення відбудеться. Спочатку служив в іншій бригаді, а вже потім потрапив у 57 бригаду.
«Я тоді працював на ливарному заводі з товаришем, також АТОвцем, ми працювали в одну зміну, але на різних печах. 24 лютого, пам»ятаю, я був якраз після зміни, нагрів собі борщу, вмикаю телевізор і бачу, що на всіх каналах «Україна єдина», «Сильні разом» і так далі. І дзвонить мені товариш, каже: «Підтягуйся у військкомат, тут двіжуха та ажіотаж». І ось тоді тільки до мене дійшло, що росія дійсно розпочала повномасштабну війну, хоча я до останнього відмовлявся вірити, що це можливо. Ну я і пішов.
Два дні жив у військкоматі на стільцях, і потім мене забрали в бригаду. Не в 57, іншу.
Чесно кажучи, я не хочу згадувати про неї і розповідати. Це був важкий досвід. І ось нас вивели з Часового Яру, і вперше за понад 2 роки служби там мені нарешті дали відпустку. Я зрозумів, що не повернусь у свою колишню бригаду. По суті, вчинив СЗЧ, можна так сказати. Але знав, що треба повертатися на війну. Ходив у ДБР, у ВСП, прямо з речами, з баулом, казав: «Я в СЗЧ і хочу далі служити». Там на мене дивились здивованими очима, звісно. Аж тут з»явилась програма Міноборони про повернення із СЗЧ. Я потрапив у БРЕЗ і там відбирала людей 57 ОМПБр. Відгукувались про неї так, що там важко. Але в мене такий характер, що я навпаки подумав: «Ну, раз там важко, значить треба туди йти». І ось я потрапив у 57 бригаду, в батальйон Вовкодави, який тоді був 34 ОМПБ, і якраз попав у Вовчанськ», – згадує Студент.
Володимир потрапив на початку 2025 року на одну з найважчих та найбільш відповідальних позицій. Там він взяв управління на себе, укріпив позицію, розбудував систему оборони і 193 дні вони разом з побратимами утримували її під постійними атаками противника. За цей час він кілька разів був поранений, неодноразово контужений, отримував допомогу і лікувався там же, не полишаючи позицію. Він неодноразово зривав спроби ворожих штурмів, виявляв ворожі диверсійно-розвідувальні групи, які намагалися прорватися у тил, і знищував їх, в тому числі – самотужки.
«До мене на цій позиції старшим був «Лисий», легенда оборони Вовчанська. Його відвели на іншу позицію, а я зайшов туди і взяв ситуацію під свій контроль. Боязно було брати на себе таку відповідальність, бо «господарство» в нас там було чимале: вогневі точки, спостережні пости, вириті кімнати та тунелі, і десяток бійців, за життя яких треба нести відповідальність. Ми укріпились, розкопались і тримались до останнього. В якийсь момент у нас була майже кругова оборона, окупанти були від нас на відстані близько 70 метрів.
Окупанти постійно нас штурмували, намагалися закинути нам вибухівку, щоб зруйнувати позицію. Інколи їм це вдавалося, двічі на чергуванні мені особисто довелося пережити такий вибух. Перший ще був так-сяк, контузило, але пронесло, а в другий раз мене вже добряче накрило. Я так розумію, це був «термобар». Але ми як могли відновлювали тунелі, рились глибше і глибше», – розповідає Володимир.
Згодом на іншій позиції Володимир впевнено керував діями побратимів під час ворожого штурму, особисто знищив двох штурмовиків противника та стримав наступ. Потім цю позицію атакували одразу декілька російських БпЛА «Молнія» і знищили її. Студенту з побратимами довелося самотужки вибиратися з-під завалів.
На наступній позиції він проявив тактичне мислення та інженерний хист, організував систему мінно-вибухових загороджень, на яких підірвалися дві штурмові групи окупантів, не дійшовши до нашої позиції. Під час ротації він зазнав поранення від FPV-дрону, але забезпечив відхід групи.
«Мені тут подобаються командири. Вони не брешуть, підтримують та допомагають. В мене є досвід важких боїв у іншій бригаді, але тут, як би не було важко, в мене не було відчуття, що мене покинули. Мені допомагали, давали те, що я просив. Командир роти «Інгул» за знищених окупантів скидав різні «ніштяки» в посилках. А якось перед «відкатом» з позиції мені скинули десь 3 кілограми шашлику. Ми і самі наїлись, ще й полоненим дали», – з посмішкою згадує Студент.
Після реабілітації Студент повернувся і добровільно зголосився знову піти на передову, де взявся за організацію оборони на одній з ключових позицій. Неодноразово він особисто стрілецькою зброєю та гранатами зупиняв ворожі штурмові групи.
«У нас в батальйоні є така штука, що якщо ти тривалий час відвоював у піхоті, то тебе відправляють у відпустку якомога надовше, а потім пропонують тилові або інструкторські посади. Мене спочатку відправили на НРК, потім «Інгул» забрав до себе на КСП, і в якийсь момент каже: «Я ж бачу, що ти як тигр в клітці. Є для тебе цікава задача». Ну і я ще сходив на одну цікаву задачу. До речі, ходив з новачком. Мужик 50 років, мобілізований, раніше не воював, але ну він лев. Він мене прям здивував. Таке враження, що в якийсь момент мені було страшніше, ніж йому. Молодець», – каже Володимир.
Зрештою Володимир отримав сержантське звання і працює на полігоні - передає досвід новоприбулим бійцям. Каже: хочеться на бойову роботу, але розуміє, що «молодняк» теж треба вчити та передавати досвід. Це забирає купу енергії, але це важлива робота.
«Ось нещодавно на позицію один з бійців зайшов, якого ми готували. Він навчання нещадно «тупив», стільки попив з нас крові, стільки пішло сил, щоб його навчати. Аж ось він заходить на позицію, я слухаю в «радєйку» його доповіді, що він робить, як рухається, і мене аж трохи гордість бере за нього. Він постійно мені жалівся, що йому важко і погано, а тут оцінює ситуацію, нормально доповідає, виявляється, ще й бігати непогано вміє. Я завжди кажу бійцям: «Ви самі про себе багато чого не знаєте. Ви не знаєте, на що ви здатні насправді», – вважає Студент.
Володимир каже, що відчуває втому, і втомився він давно. Але всім потрібно пересилювати себе і продовжувати оборону.
«Я не народився з автоматом, інші бійці, які вже не перший рік воюють, теж не народилися зі зброєю. Я вважаю, що якщо в наш дім прийшла біда, то це біда спільна. І справлятись з нею ми маємо спільними зусиллями. Коли мені хтось каже, що «ось-ось путін помре», «ось-ось будуть якісь домовленості», я такі розмови одразу зупиняю і слухати не хочу. Війна триває вже більше 12 років і стає тільки гірше. І скільки треба – стільки ми і будемо триматись. Бо якщо ми здамося – стане ще гірше. І жертв буде ще більше. Може це і наївно прозвучить, але я вірю, що добро перемагає зло. І я хочу вірити, що на цій війні воно також переможе», – вважає Студент.
Про 57-у окрему мотопіхотну бригаду ім. Костя Гордієнка-
57 окрема мотопіхотна бригада - це військове з»єднання Сухопутних військ Збройних Сил України. Створена у 2014 році. Взимку 2015 року підрозділи бригади воювали під Дебальцевим.
З 2022 року бригада вела бої на Луганщині, Херсонщині та в місті Бахмут. В 2023 по 2024 брала участь у обороні Куп'янська, наразі веде оборону північної частини Харківщини а саме м. Вовчанськ.
Фейсбук:
https://www.facebook.com/57InfantryBrigade/
Інстаграм :
https://www.instagram.com/57_brigade/
Телеграм:
Про батальйон «Вовкодави»
Повна назва підрозділу: 2-й мотопіхотний батальйон «Вовкодави» 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені Костя Гордієнка.
Посилання на соцмережі та сайт: https://linktr.ee/vovkodavy34
Коротка історична довідка: 2 МПБ «Вовкодави» сформований у травні 2014 року як добровольче формування – початкова назва «Кіровоград-2», нині - «Вовкодави».
Уже в липні 2014 року батальйон брав участь у звільненні Торецька, далі – оборона підступів до Горлівки, бої за Дебальцеве, Зайцеве, Майорськ і Піски. Після початку широкомасштабного російського вторгнення в лютому 2022 року тоді 34-й окремий мотопіхотний батальйон у складі 57-ї окремої мотопіхотної бригади брав участь у боях проти російських військ на різних напрямках Східного та Південного фронтів. Вторгнення підрозділ зустрів у Луганській області. Далі – Херсонський наступ. Наприкінці 2022 року «Вовкодави» були перекинуті на Донеччину, де брали участь в обороні Бахмута та Часового Яру. Потім – Харківщина. Спочатку Куп»янський напрямок, а з травня 2024-го – Вовчанськ. У 2025 році батальйон став частиною 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка як 2-й мотопіхотний батальйон.