На війні життя інколи вимірюється секундами, інструктор 5-ої Слобожанської бригади «Скіф» Національної гвардії України на псевдо Єнот знає ціну цих секунд не з теорії.
Про це повідомляє група комунікації Східного Харківського ТУ НГУ.
Він пройшов шлях від стрільця до інструктора з тактичної медицини, працював на передовій, рятував поранених під обстрілами, а згодом і сам опинився між життям і смертю після важкого мінометного удару.
Сьогодні він навчає військовослужбовців тому, що на фронті може врятувати життя.
«Основний мій напрямок — тактична медицина. Проводжу заняття з військовослужбовцями, навчаю базовим знанням, а саме як надавати допомогу на полі бою та у цивільних умовах. Бо ситуації бувають різні», — говорить Єнот.
Свій військовий шлях він розпочав ще у 2018 році. До 5-ої Слобожанської бригади «Скіф» потрапив за порадою друга.
«Спочатку був стрільцем. Потім, маючи медичну освіту, став санітарним інструктором роти. А згодом — інструктором з тактичної медицини», — згадує він.
Перші бойові завдання виконував на Луганщині, у районах спостережних постів, де військові фактично жили під постійною загрозою обстрілів і диверсій. Там він уперше побачив, наскільки важливими є не лише бойова підготовка, а й уміння діяти у критичний момент, коли поруч поранений побратим.
Після трьох років служби він звільнився. Але мирне життя тривало недовго. 24 лютого 2022 року Єнот зустрів удома.
«Сестра подзвонила з Рогані. Ми з батьком одразу зібрали речі й пішли у військкомат. Але тоді сказали, що людей вистачає. Втім через кілька місяців мені зателефонували й сказали: “Збирай речі, ми тебе чекаємо”», — розповідає він.
Після повернення до бригади він знову почав проводити заняття з тактичної медицини. Саме тоді, каже військовий, медицина на війні остаточно вийшла на перший план.
«Йшли активні бойові дії, і кожен боєць мав знати базові речі — як зупинити кровотечу, як діяти під обстрілом, як врятувати побратима до евакуації»,— говорить він.
За словами інструктора, сучасна війна змусила змінити ставлення до домедичної допомоги. Якщо раніше це часто сприймалося як додаткова навичка, то тепер — як обов’язкова умова виживання.
Згодом Єнот почав виїжджати безпосередньо на бойові позиції. Спочатку Харківщина під час контрнаступу.
«Воював у Балаклії, Ізюмі. Ми бачили, як змінюється фронт. Це були важкі бої, постійний ризик і робота під вогнем», — пригадує Єнот.
Пізніше його підрозділ перекинули на Луганський напрямок у район Кремінної та Серебрянського лісництва. Там він одночасно виконував обов’язки старшого позиції та медика.
«Це означає відповідати не лише за оборону, а й за життя людей. Умови були надзвичайно складними, постійні обстріли, дрони, мінометний вогонь і евакуації просто з передової», — розповідає він.
Один із боїв ледь не став для нього останнім. Того ранку над його позицією завис російський дрон.
«Ми почули його звук, а хвилин через десять почався мінометний обстріл. Спочатку — пристрілочні постріли. Потім почали бити щільніше й точніше. Я досі пам’ятаю лише ту секунду перед вибухом. Чути вихід міни, потім тиша. І в голові думка — це, мабуть, мій приліт. За мить стався вибух. Дим, іскри, незрозумілий стан. Я не одразу зрозумів, що сталося. Під ногами хтось лежить. Потім починаєш усвідомлювати, що руки не працюють, ребра перебиті, нерви пошкоджені», — згадує він.
Попри важкі травми, він залишався при свідомості й фактично керував власним порятунком.
«Я повністю контролював надання допомоги собі. Побратими казали, яке поранення бачать, а я пояснював, що робити», — розповідає він.
Діагноз був важким — пробиті обидві легені, переламані ребра, роздроблена лопатка, пошкоджені нерви, численні уламкові поранення, контузія та травма хребта. Попереду медика чекали операції, довга реабілітація й відновлення елементарних рухів.
«Я заново вчився працювати руками», — коротко говорить він.
За роки служби Єнот неодноразово рятував поранених під час евакуацій.
«У нас були точки евакуації. Нам передавали інформацію, що є поранений, і ми виїжджали. Забирали бійця й дорогою вже надавали допомогу. Найчастіше доводилося працювати з мінно-вибуховими та уламковими пораненнями. Бувало, бійцю відривало кінцівку, починалася масивна кровотеча. І правильно накладений турнікет буквально рятував життя», — розповідає він.
Втім, про кількість врятованих він говорити не любить.
«Я рахую не скільки врятував, а скільки не вдалося врятувати. Це інша статистика. Найважче для медика — момент безсилля. Важко, коли людина помирає на твоїх руках. Вона дивиться тобі в очі, а ти вже нічого не можеш змінити. Саме такі моменти залишаються в пам’яті назавжди. Але є й інші спогади — ті, що дають сили продовжувати. Одного разу після повернення з фронту я стояв у магазині, коли почув знайомий голос. Обернувся, а там боєць, якому я колись проводив заняття з тактичної медицини. Він сказав, що ті знання врятували життя йому та побратимам на Кліщіївському напрямку. Напевно, це найяскравіший момент для мене», — згадує він.
Наприкінці 2023 року після реабілітації Єнот повернувся до служби як штатний інструктор з тактичної медицини. Тепер його фронт — навчальні полігони й класи, де він щодня готує військовослужбовців до реалій сучасної війни.
«Зараз ми працюємо за новими алгоритмами, щоб максимально якісно надавати домедичну допомогу. Війна змінюється, і медицина теж має змінюватися», — розказує наш герой.
Він переконаний, що сьогодні тактична медицина — це не допоміжна дисципліна, а один із ключових факторів виживання на фронті.
«Медицина сьогодні — це не просто допомога. Це шанс вижити. І кожен боєць має бути готовим цей шанс дати», — підсумовує Єнот.
