Гвардієць на позивний Зот: «Боятися – це нормально, але є відчуття обов’язку та наказ, який треба виконати»
Мальовниче подвір’я деколи затишного селища неподалік від Куп’янську – майже «садок вишневий коло хати», якби не постійні звуки вибухів десь неподалік.
На лавці в тіні дерева сидить усміхнений чоловік з очима, які палають життям – розповідає 5 Слобожанська бригада «Скіф» НГУ.
«Звати мене Михайло, позивний Зот. Я працював у фірмі «Зотті», виготовляв взуття, підошву відливав, тож, коли збиралися, я нашвидкуруч винайшов собі нове ім`я з того, що перше на думку спало», - розпочинає розповідь про себе гвардієць.
До війська Зот потрапив влітку 24-го. До того не лише не брали, а й відмовляли, бо строкову не служив і військкомат не звертав уваги на цілком цивільного чоловіка.
«Війна почалася, ми подивилися з нашого шостого поверху на ракети з білгороду, склали документи, випили кави та поїхали до батьків дружини, бо вони жили на першому поверсі», - пригадує Зот перші дні війни.
Сидіти без діла не довелося. Спочатку Михайло на всі можливі кошти накупив ліків та возив їх аж за Золочів прямо під обстрілами. Трохи згодом перевіз родичів у Полтаву, а сам згадав навички будівельника – робили рентген-кабінет для військових, облаштовувати плиткою підвали для біженців. Аж тоді ще раз замислився про службу.
«Я просто сказав начальнику, що буду йти. Бо в Харкові у мене родичі, хрещениця, та й моя квартира. Не можна, щоб рашисти до Харкова дійшли. У мене товариш вже служив у 5 Слобожанській бригаді на той час, то і я вирішив не мати справ із ТЦК, а поїхав відразу до частини. Там мене одразу взяли і вже через день я їхав вчитися військовій справі», - продовжує спогади Зот.
Далі почалися військові будні. Перший вихід на позицію, перший бій. Ті події та відчуття Михайло пригадує з посмішкою – лише після розповіді розуміємо, чому наш герой про такі серйозні та, навіть, страшні речі зараз говорить посміхаючись.
«Мені було страшно. Ми вдвох із побратимом на всю посадку, окопи треба рити. Боялися всі, це нормально. Але коли поруч є побратим, то весь страх вже ділиться на двох і стає легше. А коли два побратима, то ще краще. А, по-друге, ми розуміємо нащо ми там, і ще в нас є не лише наказ, але й відчуття та розуміння свого обов’язку – захищати свої родини, домівки, друзів. Не потрібні нам тут чужі. Хай до себе йдуть, а тут – наш дім. Ми його захищаємо», - дивлячись прямо нам в очі говорить гвардієць Зот.
Плани на «після перемоги» у нашого співрозмовника вже давно сформовані. Михайло з дружиною планують діточок.
«Хочеться дівчинку. А, як повезе, то може двійня буде?!» - мріє про майбутнє наш герой.
Наші гвардійці мають найщиріші мрії про мир і роблять все можливе для втілення в життя того моменту, коли на ранок ми всі прокинемось без тривог і прочитаємо новину про закінчення війни. Мир обов`язково настане, бо «Скіфи», як і всі Сили оборони України, мріють про вільне життя на власній землі. Чужого ми не бажаємо, але й свого не віддамо
