До повномасштабного вторгнення гвардієць Хата працював в логістичній компанії в Харкові, з першого дня повномасштабної війни став до лав Національної гвардії України й по сьогодні боронить Батьківщину.
Про це повідомляє відділення інформації та комунікації Східного територіального управління Національної гвардії України.
«Я був добровольцем, навіть не мобілізованим, тоді усі були добровольцями. Я прийшов до військкомату 24 лютого ввечері й того ж дня відбув в частину 3005 Національної гвардії України, де став на посаду стрілець-гранатометник і перше моє бойове завдання було – тримати ділянку лісу поблизу Дергачів», – ділиться боєць.
Згодом підрозділ нацгвардійця перевели на патрульно-постову службу, де вони виконували задачі з виявлення ворожих диверсійно-розвідувальних груп. Проте Хата хотів воювати на передовій.
«Я перевівся до бригади «Спартан» першого травня 2022 року, тоді набирали добровольців для підсилення наших захисників в районі Попасної, і я вирішив поїхати на свою історичну Батьківщину – Луганську область».
Хата ділиться, що тоді головною мотивацією для нього було те, що він хотів бачити український прапор над рідним містом і саме це бажання мотивує його сьогодні.
«Я хочу, щоб ми якнайшвидше звільнили окуповані території, в тому числі й рідну мені Луганську область. На той час я відчував якийсь відчай, знаючи, що російські військові роблять з цивільними в окупованих містах. Я горів метою, сподівався, що ми витримаємо рубежі Попасної та підемо далі в наступ», – розповідає гвардієць.
Говорячи про оборону міст на сході України Хата розповідає, що на початку повномасштабного вторгнення стримувати навалу ворога було дуже важко, бо противник сконцентрував багато своїх сил на тому напрямку.
«Бої у нас проходили на околицях Попасної, це була оборона населених пунктів Комишуваха, Комишуваха-1, Катеринівка, Золоте-3, потім місто Гірське та Золоте, вже відкачувались туди та тримались там. Ці населені пункти були важливими тим, що вони прикривали підхід до траси Бахмут-Лисичанськ, і тоді, якби ми не втримали ті позиції, то Сєвєродонецько-Лисичанська агломерація потрапила б в повне оточення. Ми вигравали час для оборонців Сєверодонецька, щоб вони тримали оборону там, а потім могли безпечно відступити по цій трасі».
Гвардієць ділиться, що українська піхота була мотивована максимально та стримувала ворога усіма наявними засобами, але, на жаль, на той час українським оборонцям бракувало артилерії.
«Тоді ворог поводив себе дуже зухвало, не мав будь-яких лімітів по снарядах, тобто, обстріли були постійні, як артилерійські, так і авіаційні, було добре, якщо хоча б 4 години було тихо. Наша підтримка на той час була мізерна, ми мали ліміти по снарядах, тому навалу противника в основному стримували легким піхотним озброєнням», – згадує Хата.
Бої у кожному населеному пункті були важкі та виснажливі, але є та ділянка, яка запам’яталась найбільше.
«Найгарячіші бої були, напевно, в населеному пункті Комишуваха-1. Ми тримали там одну вулицю і будинки, Збройні сили були зліва та справа на висотах, а ворог штурмував нас фактично в лоб танками по цій вулиці. Більшу кількість піхоти противника вражали саме ми, там були дуже запеклі сутички з ворогом, бо ми були майже у напівоточенні. Після того, як ми виконали свої бойові завдання там, то почали планово відступати та перебазувались у Бахмут, яке тоді ще квітнуло та жило», – розповідає Хата.
Кажучи про свою мотивацію, нацгвардієць розповідає, що на початку його мотивувало сподівання на те, що війна закінчиться швидкою Перемогою України, що усі окуповані міста будуть звільнені, й там замайорить український прапор.
«Звісно, бентежить, що війна затягується, що бракує підтримки та людей. Але тим, кого лякає слово «мобілізація», скажу: замініть його у своїй уяві на «ставати до строю». Врешті, воювати, я думаю, доведеться усім», – підсумовує Хата.
{gallery}2024/03/ngu/hata/gallery}